ГоловнаВсеукраїнський тиждень права9 Грудня, 2016р.
 Версія для друку

Опубліковано: 09.12.2016, 15:25
Практика Європейського cуду з прав людини щодо застосування статті 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на життя)

Життя є найбільшим і найважливішим із соціальних та правових благ особистості. Між іншим, дане право, закріплене у великій кількості внутрішньодержавних, а також регіональних та універсальних міжнародних актах, як і раніше, містить низку невирішених питань, які мають беззаперечно важливе значення для розвитку сучасного правового суспільства. Немає єдиної точки зору світової спільноти щодо проблеми скасування смертної кари, а також взаємозв’язку інституту смертної кари із правом на життя. Існує також низка протиріч з питань реалізації окремих аспектів права на життя, випадків його обмеження, а також обов’язку держав щодо його захисту.

З метою визначення єдиної позиції щодо окремих аспектів даного права, в тому числі з принципових моментів його реалізації та захисту в міжнародно-правовому аспекті, було б доцільно звернутися до положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а також відповідного тлумачення норм про право на життя Європейським судом з прав людини та Європейською комісією з прав людини. Саме в практиці Європейського суду з прав людини висвітлюються найбільш принципові моменти реалізації права на життя. Та нарешті, саме рішення Європейського суду є обов’язковими для судового практики країни та грають важливу роль у розвитку правової системи України.

Прийнято вважати, що право на життя, як фундаментальне право людини, вперше знайшло своє закріплення в універсальному міжнародно - правовому акті лише із закінченням Другої світової війни, з прийняттям Загальної декларації прав людини в 1948 році. Так, стаття 3 зазначеного акту містить положення про те, що «кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканість». Згадана норма Декларації, незважаючи на дещо узагальнений характер проголошення права на життя людини, на сьогодні визнається звичаєвою нормою міжнародного права, якої повинні дотримуватися всі держави.

Однак, сучасна спільнота, коли говорить про міжнародний захист права людини на життя, перш за все керується положенням статті 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, яка містить заборону умисного позбавлення життя, а також Протоколом № 6 до Конвенції від 28 квітня 1983 року та Протоколом 13 до Конвенції від 03 травня 2002 року, що передбачають скасування смертної кари.

Так, частина 1 ст. 2 Конвенції проголошує: «Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання».

Перше речення частини 1 ст. 2 Конвенції покладає на державу зобов’язання охороняти право кожної людини на життя законом. На думку Європейської комісії з прав людини, відображеної у доповіді у справі Маккан та інші проти Сполученого Королівства, статю 2 не слід тлумачити як таку, що вимагає наявності у внутрішньому праві ідентичного формулювання. Достатньо, щоб національне право реально забезпечувало охорону права, передбаченого Конвенцією. Європейський суд в рішенні по зазначеній справі погодився з висновками Європейської комісії, підкресливши, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод не зобов’язує Високі Договірні Сторони інкорпорувати її норми в національне законодавство, та в функції органів Конвенції не входить вивчення in abstracto – відповідності законодавчих чи конституційних норм держав вимогам Конвенції.

Аналізуючи положення частини 1 ст. 2 Конвенції слід підкреслити неоднозначні підходи до її тлумачення. Так, на думку С.В. Велікоредчаніной «стаття 2 не закріплює саме право на життя, а покладає на державу обов’язок захищати право кожного на життя і містить заборону на навмисне позбавлення життя … Право на життя - не позитивне зобов’язання держави, а скоріше - негативне, тобто «свобода жити», і в цьому випадку держава зобов’язана вжити всіх заходів для забезпечення свободи жити та без потреби не втручатися у користування цією свободою». Не погоджуючись із вищезазначеною думкою, Т.М. Фомиченко вважає, що «положення статті 2 треба тлумачити ширше: воно спрямоване на те, щоб законодавчо забезпечити недоторканність життя, а також уникнути зловживань з боку третіх осіб, забезпечити застосування привентивних заходів у випадку, коли людина сама ставить своє життя в небезпечне становище. Тобто, право на життя, проголошене ст. 2, лише принципом «невтручання» держави не обмежується».

Згідно Протоколу № 13 до Конвенції від 5 травня 2002 року  смертна кара скасовується. Також, закріплення відповідного принципу тягне за собою повну відмову від смертної кари в усіх випадках та за будь - які дії, включаючи дії, вчинені під час війни або неминучої загрози війни.

На думку низки держав - учасниць Протоколу № 13 «право кожної людини на життя є основоположною цінністю в демократичному суспільстві … скасування  смертної кари становить суть від суті захисту цього права та цілковитого визнання гідності, притаманної всім людям.

Таким чином, в самій Європі протягом півстоліття ставлення до смертної кари зазнало законодавчої еволюції - від можливості закріплення до необхідності повної відміни.

Однак, незажаючи на положення Протоколів № 6 та № 13 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які скасувати смертну кару в мирний час та за будь - яких обставин, смертна кара на сьогодні не може вважатися абсолютно забороненою в силу того, що Протокол № 13 не був ратифікований усіма європейськими країнами.

Окрім смертної кари, частиною 2 ст. 2 Конвенції передбачено три інші допустимі випадки позбавлення життя:

  1. a) для захисту будь - якої особи від незаконного насильства;
  2. b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;
  3. c) при вчиненні правомірніх дій для придушенння заворушення або повстання.

При цьому, в кожному з випадків, позбавлення життя не буде порушенням права на життя тільки за умови, що воно стало результатом «абсолютно необхідного застосування сили» як при самообороні, так і при настанні обставин передбачених пунктами а, b, с частини 2 ст. 2 Конвенції. Зокрема, застосування сили має бути суворо пропорційно досягненню мети, небезпеки для життя, що виникає в конкретній ситуації, та ризику, пов’язаного з тим, що застосування сили може призвести до позбавлення життя.

Незважаючи на те, що частина 1 ст. 2 Конвенції містить заборону «навмисного позбавлення життя», практика Європейського суду поширила дію статті 2 також на випадки ненавмисного позбавлення життя.

Так, у справі Стюарт проти Сполученого Королівства постало питання про застосування статті 2 Конвенції до ситуації коли смерть настала в результаті нещасного випадку чи прояву недбалості. На данному прикладі Європейська комісія з прав людини відзначила, що вказане положення забороняє будь – яке застосування владою необов’язкової сили, яка призводить до позбавлення життя незалежно від того, умиснив був такий результат чи ні.

На думку Європейської комісії з прав людини, положення статті 2 Конвенції, розглянуті в цілому, свідчать, що частина 2 ст. 2 Конвенції визначає не ті випадки, за яких дозволяється умисне позбавлення життя, а описує випадки, коли допускається «застосування сили», що може призвести до неумисного позбавлення життя. Як вже зазначалось, сила, що при цьому застосована державою, повинна бути «абсолютно необхідною» для досягнення однієї з цілей, зазначених в пунктах а, b, с частини 2 ст. 2 Конвенції. Дана позиція була підтверджена Європейським судом у рішеннях по справі Маккан та інші проти Сполученого Королівства від 27 вересня 1995 та у рішенні  Андроніку і Костянтину проти Кіпру від 9 жовтня 1997 року. Суд також підкреслив, що виходячи з особливої важливості статті 2 Конвенції, він вважає за необхідне особливо ретельно вивчати випадки позбавлення життя при використанні частини 2 ст. 2 Конвенції, враховуючи не тільки дії представників держави, які застосовують силу, але й всі супутні обставини, включаючи планування можливих дій та контроль за їх виконанням.

Частина 1 ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не тільки забороняє умисне незаконне позбавлення життя, але й зобов’язує держави вживати необхідних заходів щодо захисту життя осіб, які знаходяться під їх юрисдикцією. За певних умов влада повинна вживати превентивні оперативні заходи для захисту людини, чиє життя наражається на небезпеку. У такому випадку, щоб притягнути державу до відповідальності за невиконання свого позитивного зобов’язання щодо охорони життя, необхідно встановити, що органи влади знали або повинні були знати про існування реальної або можливої загрози життю третіх осіб однак не вжили певних заходів у рамках своєї компетенції, які могли б запобігли загрозі життю.

Відповідно до Кодексу цивільного захисту України регулюються суспільні відносини, пов’язані із захистом населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій, реагуванням на них. Надзвичайна ситуація характеризується порушенням нормальних умов життєдіяльності населення і може призвести до виникнення загрози життю або здоров’ю населення, великої кількості загиблих і постраждалих, завдання значних матеріальних збитків, а також до неможливості проживання населення на такій території чи об’єкті, провадження на ній господарської діяльності. Ліквідація наслідків надзвичайної ситуації передбачає проведення комплексу заходів, що включає аварійно-рятувальні та інші невідкладні роботи, які здійснюються у разі виникнення надзвичайної ситуації і спрямовані на припинення дії небезпечних факторів, рятування життя та збереження здоров’я людей, а також на локалізацію зони надзвичайної ситуації.

Позитивне зобов’язання держави щодо охорони життя її громадян встановлено законодавчими та нормативно-правовими актами у сфері цивільного захисту і спрямовуються на вирішення одного із пріоритетних завдань -  на рятування життя  та збереження здоров’я громадян.

 

У Головному управлінні ДСНС України у Полтавській області триває підведення підсумків роботи по проведенню Всеукраїнського тижня права

На виконання наказу ДСНС України від 16.09.2016 року №452 «Про затвердження плану заходів ДСНС України з проведення у 2016 році Всеукраїнського тижня права» у Головному управління та підпорядкованих підрозділах Полтавської області відповідно до Плану заходів Головного управління ДСНС України у Полтавській області з проведення у 2016 році Всеукраїнського тижня права, затвердженого наказом від 28.10.2016 року №301, юридичним сектором Головного управління 05 та 07 грудня 2016 року проведено лекцію з начальницьким складом Головного управління і підпорядкованих підрозділів з питання вивчення Загальної Декларації Прав Людини, затвердженої 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН.  Особливу увагу приділено реалізації права на життя, як загальнолюдської  цінності, захист і збереження якої є основним завданням органів і підрозділів ДСНС України. Акцентовано увагу на обов’язку рятувальника дбати про особисту безпеку і життя при виконанні професійного обов’язку.      Особовий склад виявляв цікавість до вивчення питань реалізації права людини на соціальне забезпечення і його реалізацію в державі через надання населенню субсидій  для  відшкодування   витрат  на   оплату житлово-комунальних  послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива. Протягом поточного тижня надано в Головному управлінні  первинну правову допомогу по оформленню документів для призначення субсидій  6-ти співробітникам. Проведено  17 консультацій працівникам  з питань розрахунку субсидій, оформлення документів до суду в сімейних спорах, укладення договорів купівлі-продажу, дарування та набуття майна у спадщину.Відповідною роботою охоплено і особовий склад та працівників підпорядкованих підрозділів Головного управління в області. Заняття, бесіди та лекції тривали в продовж тижня з питань надання пільг працівникам, які отримали статус учасників АТО, надання субсидій, реалізації права на звернення до Європейського суду з прав людини.

 


   
Всеукраїнський тиждень права
9 Грудня 2016 «Життя є найбільшим і найважливішим із соціальних та правових благ особистості. Між іншим, дане право, закріплене у великій кількості внутрішньодержавних, а також регіональних та універсальних міжнародних актах, як і раніше, містить низку невирішених питань, які мають беззаперечно важливе значення для розвитку сучасного правового суспільства. Немає єдиної точки зору світової спільноти щодо проблеми скасування смертної кари, а також взаємозв’язку інституту смертної кари із правом на життя. Існує також низка протиріч з питань реалізації окремих аспектів права на життя, випадків його обмеження, а також обов’язку держав щодо його захисту»
Всеукраїнський тиждень права